ХЛІБОРОБ
Сизе марево клубочиться над степом. Нагріта сонцем рілля
дихає парою. І в тих весняних ласкавих туманах мерехтять далекі
села та гаї. Польова дорога стелиться через видолинки і пагорбки.
За кермом прудкого газика — молодий чубатий водій... По-руч із ним — білоголовий чоловік. Він оглядає звеснілий степ —
у сірих очах старого світиться радість. Що то весна!
Очі справжнього хлібороба завжди повняться радістю, коли
він бачить, як навесні оживає земля, купається в молочних ви-парах туманів і проростає травами та хлібами.
Радів тій порі Степан Петрович Твердохліб, оглядаючи роз -буджені весняним громом степи, вмиті дощами, зігріті сонцем,
приголублені сизими крилами туманів...
— Постоїмо трохи та й води нап’ємося з криниці.
— Це можна,— погодився водій.
Набравши повен поставець ключової живиці, Твердохліб
жадібно пив. І була та вода солодшою за медовицю, вода з рід-ного джерела.
Степан Петрович присів на пеньку поблизу криниці і за -мислився.
З виду Твердохлібові можна дати не більше шістдесяти
років. Обличчя моложаве й рум’яне. Засмаг на сонці... Голова
в нього була сива, аж біла. Зовнішністю нагадував поважного
маститого академіка. Сивуваті, коротко підстрижені вуса, зате
брови були на диво чорні і виразно підкреслювали оту сивину.
Під насупленими волохатими бровами глибоко запали розумні сірі
очі. Вони завжди були теплі й ласкаві. Навіть тоді, коли гні -вався, очі світилися добротою. Був Твердохліб середнього зросту,
міцно збитий, але не огрядний. Широкий у плечах, руки великі
й жилаві, як у косаря або молотника. Він справді походив з ко-сарського роду...
Твердохліб, овіяний весняним вітром, думав свою думу. Із
глибини душі народжувалися слова — незвичайні, не буденні,
а високі, одухотворені, як і душа його. Вони кружляли над
ним, ніби молоді птиці, в якомусь хмільному, збудженому хо-роводі...
(224 сл.) ( За І. Цюпою)