— Га? — обізвався дядько.— Ну як?..
Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами.
Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.
— У-ух,— видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги.
Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися,
щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги.
— Це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник.
— Заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— Сюди з заповідника лосі не бігають.
— Це з заповідника,— знову повторив менший. Дядько почав гніватись:
— А вам яке діло?
— Ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом уп'явся в підпалкувате обличчя.
— О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.
— Ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.
— Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам
од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м'яса, не
скривджу.
Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.
— І роги вам віддам,— крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.
— Роги віддам! — ще гукнув дядько.
Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось
тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг
навздогінці.
— Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули.
Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми
і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з
ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки
знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився
дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні... Тепер треба думати
про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в
заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. Але куди ти
його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці —
далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався
б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще
недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на
стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки
дорогу йому не перетнула куля.
Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом
прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким
розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти,
хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.
Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.