Одного теплого осіннього дня ми з подругою пішли до лісу, який ще здалеку милував око своєю різнобарвністю. Красені клени привітно зустріли нас і ніби постелили нам м’який килим з опалого листя. Берізки ніжно вплітали своє листя у наші коси. Тільки поодинокі ялинки, які не змінили своє вбрання, стояли, немов розгублені діти, не розуміючи, чому господиня осінь їх не перевдягнула.
Ми так замилувалися побаченим, що не помітили, як вийшли на галявинку посередині лісу. Раптом почули якийсь шурхіт. Спочатку нам стало трохи лячно, але, опанувавши свій страх, ми прислухались, звідки линув невідомий звук. Тут і побачили під старим дубом невідомого нам птаха. Він бідненький нас перелякався і безпорадно намагався злетіти, але в нього це ніяк не виходило. Було перебите крильце. Ми трішки зачекали, поки птах призвичаїться до нашої присутності, підійшли ближче до нього. Коли він зрозумів, що ми не зробимо йому зла, то дався нам зловити. Я і Юля вирішили, що залишати його тут не можна тому, що це небезпечно для нього. Хоч нема нічого милішого для птаха, як небесний простір і воля, але залишати його з перебитим крилом не можна. Ми принесли його додому. Він залишився жити в мене.
Спочатку птах був дуже сумний, забивався у куточок, але з часом призвичаївся. Батьки і Юля допомагали мені виходжувати пораненого птаха. Він реагував, коли його кликали Літун. Так його і назвали.
Після школи ми з Юлею наввипередки мчали до Літунчика, щоб погратися з ним. Він очікував нас, виглядаючи у віконце. Так промайнула зима. Нам всім було дуже весело і здавалося, що Літунчик залишиться з нами назавжди.
З настанням весни я помітила зміни у поведінці мого вихованця. Він все частіше задивлявся у небо, став менше співати своїх пісень, менше весело підстрибувати і літати по кімнаті. Ми зрозуміли, що він сумує за своїми пернатими друзями, за вільним небом, адже недарма кажуть: «Краще гірка воля, ніж золота клітка». Сумно мені було розлучатися з моїм Літунчиком, але я зрозуміла, що для нього так буде краще.
Теплого весняного ранку ми винесли його на вулицю. Я розкрила долоньки. Пташка повернула до мене свою голівку. Я побачила радість в її очах. Пташка ще хвильку посиділа на моїх розкритих долонях, а потім, набравши повітря в свої маленькі груди, змахнула крильцями і злетіла на найближчу гілочку. Там вона почала весело співати і підстрибувати, а потім ще раз глянула на нас, змахнула маленькими крильцями, зробивши вдячний круг над нами, полетіла в сторону лісу. Мені стало сумно, але я намагалася розраджувати себе веселими думками, бо була впевнена, що пташка віднайде свою пернату родину, друзів.
Оберігаймо флору і фауну наших лісів, лук, берегів річок, а багата наша природа віддячить нам сторицею.