Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: увесь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі.
На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дошок стільниця. На ній весело товклися вдень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і, щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, уся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, увесь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими в’їдливими очима у двори, на сусідів. «Ач! – стиха побуркував жінці. – Виглядають! Цирк їм тут!» (В. Близнець, 274 сл.).