Про мистецтво спілкування з батьками
Коли говорять про професійний рівень педагога, завжди прагнуть дати уявлення про стиль його взаємин з батьками учнів. Короткі фрази: "…вміло вибудовує стосунки з сім'єю учня", "…тісний зв'язок з батьками" і так далі – не дають ясної картини, не озброюють колег доступними засобами, якими досягається згода в питаннях виховання і розвитку особистості учня.
. Психологія викладалася як виключно дитяча, а потреби в знаннях при побудові ланцюжка "вчитель – учень – батьки" швидше з області практичної психології. Мені і моїм колегам можна було б уникнути багатьох бід, аби учительство не лише зверталося за допомогою до сім'ї, але і приходило їй на допомогу у всеозброєнні своїх знань. Погано з педагогікою не лише тому, що вона не може впоратися зі світом дітей, а і тому, що вона не може опанувати світ дорослих.
Дівчинку-першокласницю мама не пускає на свята, бо там співатимуть і танцюватимуть! У атмосфері радості дитині знаходитися не можна, оскільки це не співпадає з основами якоїсь релігії, прихильниками якої стали батьки. А ось інша історія, розказана моєю колегою. Учениця 3-го класу, мама якої – педагог за освітою, шукає для дочки ідеального в її розумінні вчителя, і тому за три роки дівчинка змінила дві школи і трьох вчителів початкової школи.
Список нестандартних ситуацій може продовжити будь-який практикуючий вчитель. Як в таких випадках вчинити, як обійтися без нервування, а головне – як зробити так, щоб дитина не відчула себе збитковою і не опинилася "на лінії фронту", де з одної сторони – батьки, а з другої – вчитель?
Безумовно, приведені вище випадки – це крайнощі, але і в основної маси батьків в класі так само важко добитися підтримки.