Колись я був на Україні. Розкажу вам відверто нічого не приховуючи .
Тоді була зима, люта й холодна, майже місяць був з того, як я вернувся з Санкт-Петербургу. Пройшов Новий рік, незабаром Різдво. Ух і скільки ж я начитався про Україну, яка то земля багата, які люди розумні й працьовиті, які пани там підступні, традиціі славні, танці завзяті та пісні веселі. Наслухався, начитався і на самісіньке Різдво в Україну подався. Довго вибирав куди податися і вирішив в Полтаву, у Диканьку, де Гоголь писав свої славетні твори. Їхати довелося довго, хуртовини, усе мете, дороги не видно, але все ж добрався благополушно.
Якраз поспів на самісіньке Різдво. Кинув речі, поставив мотоцикл и дивлюся.
А переді мною ярмарка. Чого тільки тут нема, украінські прикраси, рушники, косметика. А он там, у кінці ряду варениками пригощають.
Раптом почувся свист. Усі люди, як навіжені побігли туди, звідкіля почувся свист. Ти диви, а тут уже танці. Гоп-гоп.
Все зірвалося, коли почувся тихенький спів.
Ой там на горі....
Одразу кілька дівчат підхопили пісню.
Я не міг поворухнутися, мене зачарував цей спів.
І раптом я зрозумів глибінь души українського народу, коли почув його дивнії пісні.
Скільки туги за волею передавалося через інтонацію співу, скільки історичних, важливих моментів можна було почути тоді...коли заспівали справжні українські дівчата.
Зараз я сиджу і згадую те незабутнє Різдво, завдяки якому я так багато зрозумів.