У творі «Захар Беркут» Іван Франко розповідає про те, як народ Руської землі захищав свою батьківщину від нападу монголо-татар. Возвеличення мужності, патріотизму, винахідливості, рішучості – ось в чому полягає основна ідея твору.
Головним героєм повісті є Захар Беркут. Він постає перед читачами справжнім народним героєм, патріотом Руської землі. Йому було за шістдесят років. Він мав сиве, довге
волосся і довгу бороду. Захар був сміливим, рішучим і мудрим. У селі він лікував людей. Створивши у селі трудову громаду, люди вибрали Захара Беркута ватажком.
Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада - ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду. Спостережливість і розум допомогли йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл.
Всі його турботи й болі пов'язані з долею громади - долею Руської землі. Навіть уві сні не полишає його тривога, передчуття близької небезпеки. І коли вона прийшла, Захар не розгубився, бо був готовий до неї. Велика сила волі, мужність у боротьбі зі страшним ворогом, чесність Захара Беркута виразно помітні в його вчинках, насамперед рішеннях, які він приймає. Готуючи оборону долини, Захар Беркут орієнтує громаду на те, що їх завдання не лише відбити монголів, а знищити їх, бо недобитий ворог завдасть страждань та мук іншим народам. Він гордий за сина Максима, що допомагає йому в нелегкій боротьбі. Обидва вони зуміли підняти громаду та підготуватися разом з іншими тухольцями до знищення ворогів.
Не одразу прислухались тухольці до слів свого ватажка, не за одну мить зібралися з силами. Великих прикрощів завдали вони Беркутові, серце якого кипіло проти ворога ще й від думки про втрату сина Максима. Та перемогли глибока мудрість і розсудливість громади й Беркута. Цьому сприяла також підмога, що прийшла з верховин та з-за гір, і з нею — усвідомлення власної відповідальності за долю не лише своєї громади, а й сусідів, які з надією дивилися на тухольців.
Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір - важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю».
Найвищий злет душі Захара Беркута — в його повчальних словах до громади, які виявилися пророчими. Мудрий старець переконує, що перемога прийшла до тухольців не лише завдяки зброї, вдалому використанню місцевості, а й забезпечена громадським ладом: «згодою і дружністю». То найбільша сила, яку слід пильно берегти, — повчав Захар.
У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда - не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.