Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум
Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси
Плачуть голі дерева плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться.
Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги.