Воїм багатим обдаруванням і титанічною діяльністю І. Франко залишив такі
духовні скарби в історії української літератури, що сьогодні й уявити
її без них просто неможливо. Серед прозової спадщини особливо яскраво
виділяється його повість «Захар Беркут», створена у 1883 році. У цій
історичній повісті розповідається про те, як волелюбний народ Руської
землі боронив свою батьківщину від монголо-татарської навали.
У творі виведено чимало дійових осіб. Але найбільше мені сподобався
Максим — молодший син Захара Беркута. Це сміливий і відважний юнак,
справжній патріот своєї вітчизни. Коли монголо-татари напали на Руську
землю, у перших рядах її захисників був Максим, хоч він і був сином
ватажка тухольської громади Захара Беркута. У цім першім нерівнім бою
загинуло багато воїнів-тухольців, а поранений непритомний Максим
потрапляє у полон до монголів.
Він тяжко переживає своє становище і радий був би краще вмерти, ніж
потрапити у полон. Але так склалася доля. Боярин Тугар Вовк пропонує
зберегти Максимові життя за вільний вихід монголів з котловини. Але
гордий Максим відмовляється від цієї пропозиції. Він, як і його батько
Захар Беркут, не може пристати на таку умову — ціною власного життя
випустити з пастки ворогів. Хоч він і розуміє, що «життя в неволі нічого
не варте, краще смерть», проте відданість батьківщині і народові дають
йому сили винести всі муки, не заплямувати своєї честі, честі сім'ї,
народу.
Кохана дівчина Максима Мирослава теж пропонувала йому вибратися із
монгольського табору, переодягнувшись у її одяг і показавши
перстень-перепустку монгольській варті. Але Максим відкидає і цю
пропозицію: врятувати своє життя, ризикуючи життям коханої, він,
звичайно, не погоджується. Мужній, сміливий, гордий Максим, безперечно,
не може не сподобатись. А безмежну відданість батьківщині, народові,
кришталеву чесність й чистоту, які мав Максим, хотів би виховати в собі
кожний з нас.