Старий каштан ріс коло не менш старого будинку. Власне, все на тій вуличці було підстаркувате: дерева паркан, будинки, ліхтар... тільки квітки на клумбочці змінювались що весни. А інше було незмінним, плавн ота спокійно текло життя. Старий Каштан був креслатим, поважним деревом, його гілля затуляло навіть деякі вікна і вкривало тінню ледь не пів вулиці.
Та от одного дня щось гупнуло біля коріння Каштана. І уже через хвильку чийсь тоненький голосок спитав: "А ти хто?".
- Я - Каштан -хитнуло гілкою дерево, намагаючись розгледіти співрозмовника.
- О! І я, певно, каштан. Точніше буду.
- Та ні, Каштан нарешті побачив насінину- замалий ти для каштана. Чи не забився, поки падав?
- Ні, ні! Як на мене, краще падати, ніж бути з"їденим птахом.
- Ха ха! Як не забився - то маєш шкаралупу, а коли ще й птах тебе ніс, то ти, певно горіх!
- Горіх? О! А це добре?
- Ну, непогано. Тобі додому певно пора... іди собі.
- О! А можна, я тут ростиму? Будь ласка! Мені так далеко.
Старий Каштан роззирнувся навкруги: все на тій вуличці було підстаркувате: дерева паркан, будинки, ліхтар... І всебуло незмінним, плавно та спокійно текло життя...
- Рости, малечо,- ласкаво прошелестів Каштан.
Тільки однолітні дурненькі квіти-хохотушки тихенько шептались між собою.