Привіт, любий друже. Я так довго чекала твого листа, а ти не пишеш. Не
знаю чому і питати не буду. Я навіть на тебе не ображаюсь, напевно справ
багато... У мене теж життя кипить - справи, справи. Взагалом все
чудово, та знаєш, чомусь на серці важко. Просто хочу тобі дещо
розповісти...
Якими ж важливими бувають листи. Хоча б по рядочку, хоча б по слову в
них було, це не так важливо. Важливо лише те, що ти комусь не байдужий,
потрібний, що хтось про тебе пам!
ятає. Зазирнеш у поштову скриньку, а там вже чекає на тебе біленький,
такий довгоочікуваний лист, яке ж щастя охоплює серце! Та чи часто так
буває? Кожного дня, подекуди, навіть, по кілька разів, зазираєш, з
надією, а там... пусто. Сумно стає, якось боляче, хоча в серці ще живе
надія на "завтра". Ось завтра, завтра обов!язково його принесуть. Ось
так і сподіваєшся з дня у день. Добре, коли сподівання все ж таки
виправдовуються звичайнісіньким листом, а от коли ні...
Дивно… якийсь лист, якийсь шматочок паперу, змушує битися серця людей
частіше. І у такі моменти вже не важливо хто ти: старенька мати чи
молодий парубок, міністр чи звичайний громадянин. Ми люди, і всі ми
однакові, коли чекаємо. Різниця лише в тому, що хтось все ж таки
дочекався, а хтось...
Невже байдуже? Але я так не хочу вірити в те, що комусь "на іншій
стороні листа" байдуже. Я вірю, що і тобі, мій друже, не байдуже. І я
буду чекати, я буду дуже чекати твого листа.
Пиши мені.
Злюбовью, твій друг.