В одному королівстві було снігове містечко "Сніжниця". Синє безкрає небо було заповнене почуттям
радості та надії
у світле майбутнє. В цьому летіла
малесенька сніжинка. Вона така тендітна, така
беззахисна. Вітерець підносить її то
в один, то
в
інший бік. Вона танцює
у повітрі, а перед самою
землею вона зривається
з новою силою, ніби знає,
що це
в останнє.
І знов вітер закружив її, і вона, безсила,
спустилася мені на долоню. І вмить зникнула.
Може вона злякалася чогось? На її місці
залишилася лише сльоза. Можливо, сніг – це всі
сльози, які ми так старанно ховали довгий час від
сторонніх очей?
А ось злетіла ще сніжинка. До неї
приєдналася ще одна. Вони такі схожі і водночас
такі нескінченно різні. Танцюючи, вони ніби
розмовляють. Чи-то мені вже здається? Ні, вони
розмовляють, безперечно розмовляють…
З цими думками Катруся поверталас я
додому по першому зимовому снігу. Вона була
настільки збентежена долею цих двох сніжинок,
що вона не змогла перестати думати про них ще
довгий час. Вночі їй примарилося. Маленька
сніжинка вперше побачила сонячне світло: «І чому
всі вважають, що світло страшне? Ховаються від
нього? Невже це так?
А на перший погляд воно
таке лагідне, таке ніжне! Ні! Не вірю! Не може
цього бути! І її міркування порушила стара
сніжинка. Потроху сутеніє і рожево-біле небо стає
попелястим, а згодом і темно-синім. На вулицях
вимикають ліхтарі. І в їх лимонно-жовтім світлі
танцюють сніжинки. Вони кружляють, блищать і
м’яко лягають вже на білу землю. Зручно
влаштувавшись
у теплій квартирі на підвіконні, я
дивлюся на випадкових перехожих. Навколо
ж
відбувається дивне дійство – перетворення цілого
міста на казкове снігове містечко. Як приємно
відчувати на обличчі холодок від снігу, чути як він
тане, сидіти і споглядати за сніговими чудесами
з
вікна. Виникає бажання намалювати картину того,
що
я бачу або сфотографувати. Адже кожного разу
все виглядає по-інакшому. Міс то готується до
Нового року, все блищить від різнокольорових
гірлянд. Люди купують подарунки. Всі готується до
чарівної ночі.