Дисидентський (опозиційний) рух виник в Україні в середині 1950-х років як форма протесту проти дій партійно-державного апарату та порушення ним радянських законів. Слово «дисидент» означає «незгодний» і пояснюється як «людина протестна», яка відкрито протиставляє свої погляди панівній ідеології та рішуче захищає свої переконання. Синонімом слова «дисидент» стало «правозахисник» — людина, яка виборює громадянські, релігійні та національні права.
Дисидентство охопило всі регіони України та найбільші міста, набуваючи національно-демократичного забарвлення. Дисидентський рух в Україні заявив про себе ще навіть раніше, аніж у тогочасних Ленінграді, Москві та інших містах Росії.
Основними причинами виникнення дисидентського руху були політичні: відсутність справжньої політичної самостійності республіки, однопартійна система, яка позбавляла суспільство демократичного вибору шляхів політичного розвитку, забороняла діяльність опозиції, установила цензуру, відкидала будь- які законні можливості для зміни влади, призвела до небаченої бюрократизації системи управління. Не менш важливими були й національно-культурні причини. Серед них насамперед вирізнялися політика зросійщення, позбавлення українського народу самобутніх рис, можливостей для вільного національно- культурного розвитку. Соціально-економічні причини полягали в низькому рівні життя, нав’язуванні Україні невідповідної її потребам і можливостям моделі економічного розвитку, суперечностях економічної політики. Дисидентський рух зумовлювали також релігійні причини, породжені державною антирелігійною політикою й антидемократичними засобами, якими вона проводилася.
Названими причинами були зумовлені й напрями дисидентського руху. Найрадикальнішим і найбільш переслідуваним напрямом був політичний, самостійницький. Представники цього руху мали за мету здобуття державної незалежності України. Головним засобом її здійснення обрали агітацію за вихід зі складу СРСР.
Національно-культурний напрям зосереджувався на питаннях задоволення духовних і культурних потреб українського народу шляхом відродження національної самобутності, традицій мови, усебічного та правдивого висвітлення історії. Представники цього напряму засуджували й чинили опір зросійщенню.
Правозахисний напрям об’єднував людей, що виступали проти незаконних арештів і закритих політичних судів, порушення соціальних, економічних, культурних прав українців як людей і громадян.
Переслідування радянською владою служителів церкви та віруючих покликали до життя рух за свободу совісті, який теж був органічною складовою дисидентського руху. Напрями дисидентського руху не були чітко розмежованими. У діях і заявах дисидентів завжди органічно поєднувалися зусилля, які можна було розцінити як утілення кількох різних напрямів. Українське дисидентство як форма національно-визвольного руху характеризувалося комплексом ознак. Передусім це була мирна, ненасильницька форма боротьби з владою за вплив на свідомість суспільства. Цей рух не мав чітко визначених організаційних форм, а складався з різноманітних гуртків, спілок, об’єднань, комітетів. Він мав загальноукраїнський характер і був представлений своїми активними учасниками та прихильниками в усіх регіонах України. Дисидентство охоплювало різні соціальні верстви. Насамперед це було молоде покоління інтелігенції, яке готувалося взяти на себе відповідальність за долю свого народу. Здебільшого це не були відверті противники комунізму. Більшість із них щиро прагнула вдосконалити соціалістичний лад