Туман розпався раптом на сніжинки, Злетіли сани, наче хмарка, в небо. В вікно до Кая зазирнула жінка, Красива й біла, кликала до себе. Хіба він знав, що їй самотньо й тоскно? Така граційна пані… Вії-птиці… Він погляд витримав, хоч то було непросто… Та ж спалахнула від палкої іскри. А потім – холод, крига, вмерзла в пам'ять, Солоні сльози, наче кришталеві… І слово "ВІЧНІСТЬ", що уламком ранить І спокій забирає в Королеви… "Якби Він зміг… якби спромігся тільки – І чари – геть, і, Півноче, бувай!" – Вона гортала пам'яті крижинки, Шукаючи загублений грааль… Ну, не завжди ж вона була такою! Колись й для неї зеленів розмай… А потім хтось нечесною рукою Вкрав теплоту із серцем…"Постривай! Той злодій мав узяте повернути, Сказать: "Пробачте… хай все, як колись"… Холодний вітер пік вогненно губи… І час змерзав… і врешті – зупинивсь.. З тих пір лиш сніг – вона у колісницю, Крізь вікон скло, крізь простір і туман… Все кличе і не може зупиниться, І снігом хуртовиниться обман…