Прямо під вікном моєї кімнати росте яблунька. Пам'ятаю, як я все літо чекав, коли вже зможу поласувати її плодами. Аж ось наприкінці літа ми з дідусем потрусили деревце, схопили по яблучку. Та тільки вкусили — відразу скривились.
— Ой, яке ж гірке та погане!— сказав я.— Зрубай, діду, це дерево. Воно нам не потрібне!
На що дідусь, посміхнувшись, відповів:
— У природі не буває нічого зайвого. Почекаймо весни.
Навесні я знову приїхав до села. Дідусь нагадав мені про нашу давню розмову і повів мене до яблуньки. Гострим ножем розрізав її стовбур, а в розколину встромив паросток з іншої яблуні. Потім замастив рану замазкою, обв'язав ганчіркою. Я зрадів:
— Як гарно, цього літа наїмся вже яблук досхочу!
— Не поспішай,- відповів дідусь.— Треба ще попрацювати, допомогти деревцю.
Улітку ми з дідусем спостерігали за нашою підопічною. Поливали, коли було дуже сухо. Знищували нахабних шкідників. А яблунька трішки похворіла, потім швидко одужала й почала набиратися сил.
Я не дочекався урожаю ні цього літа, ні наступного. Але на третю весну вкрилося деревце рясним біло-рожевим цвітом, а восени на яблуні красувалися вже не маленькі кислиці, а великі рум'яні яблука. І смачніших плодів я ще не куштував ніколи вжитті! Недарма кажуть: "Як дбаєш — так і маєш".