До середини XII століття Київське князівство займало значні простору по обидва береги Дніпра, межує з Полоцької землею на північному заході, з Чернігівської - на північному сході, Польщею на заході, Галицьким князівством - на південному заході і половецьким степом на південному сході. В результаті двох великих міжусобних воєн землі на захід від Горині і Случі відійшли до Волинської землі (1154), Переяславль (1157), Пінськ і Туров (1162) також відокремилися від Києва, і під прямим контролем київського князя залишилася тільки територія на правому березі Дніпра в басейнах річок Тетерів і Рось.Особливістю Київського князівства була велика кількість старих боярських вотчин з укріпленими замками, зосереджених в старій землі полян на південь від Києва [1] Для захисту цих вотчин від половців ще в XI столітті по річці Росі були поселені значні маси кочівників, вигнаних половцями зі степів: торків , печенігів і берендеїв, об'єднаних загальною назвою - чорні клобуки. Вони як би передбачали майбутню прикордонну козацьку кінноту і несли прикордонну службу на степовому просторі між Дніпром, Стугною і Россю. По берегах Росі виникли міста, заселені чорноклобуцьких знаттю (Юр'єв, Торчський, Корсунь, двері та ін.). Захищаючи Русь від половців, торки і берендеї поступово сприймали російську мову, російську культуру і навіть російський билинний епос. Чорні клобуки грали важливу роль в політичному житті Русі XII століття і нерідко впливали на вибір того чи іншого князя.