1)Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною.
Воно мені заважає. Що там?
Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту
під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про
вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я
обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо».
2)Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю.
Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного,
як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина
бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.
3)Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика
квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.
4)От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І
не подібно.
Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на
його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею
поля?
Разберись, пожалуйста, сама, где какие образы)