Павла, якого всі прозвали Павлентієм, прийняли до училища разом з друзями — Василем Силкою, Василем Оборою та Василем Кібкалом. Павло був сирота. Мати його померла, а коли хлопцеві було дев'ять років, батько одружився з тіткою Ялосоветою. Через місяць батько пішов на війну і не повернувся. Так і живуть вони з тіткою вже шість років в половині хати, бо більшу половину одірвало бомбою.
Тітка Ялосовета сама привела Павла до училища і так розхвалила його перед директором: «Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте.
І вчиться ловко...», що директор прийняв його під свою відповідальність, бо, як виявилося, хлопцеві не вистачало одного місяця для вступу до училища.
Попав Павло в п'яту групу, більшість якої складали дітбудинківці. А всього в училищі було десять груп: і «механіки», і «столяри». У всіх уже були свої майстри, а п'ятій ще не призначили. І от одного ранку разом з директором прийшов якийсь дідусик. «Він буву ремісницькій формі, новій— новісінькій і настовбурченій ще гірше, ніжу мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін, і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину».
Директор познайомив майстра з групою і, гарно про нього відізвавшись, наказав слухатись і поважати Федора Демидовича Снопа, так звали майстра. Слова директора запали хлопцям вдушу: «Майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьком, хоч більшість із вас,— директор опустив очі і притишив голос,— можливо, й не пам'ятає своїх батьків...»
Потім хлопців повели до майстерні. Там не було нічого незвич.....