Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного рицаря в обладунках. Лицарі - професійні воїни - являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особові ідеали. Рицарська культура складається у феодальній середовищі.
Лицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, з'являючись на перший поклик господаря. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все майно яких містилось у військовій виучці і зброї. Багато хто з них мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм.
Згідно з розповсюдженням у лицарській середовищі уявлень, справжній лицар повинен був походити із знатного роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в лицарі присвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з розвитком міст - ці привілеї стали все частіше купуватися.
У лицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар зобов'язувався мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Тому спеціальна увага приділялася одяг, прикраси, статурі. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від рицаря вимагалася фізична сила, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60-80 кг Обладунки починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.
Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато рицарів були в постійному пошуку нових можливостей для цього. «Якщо тут війна, я тут залишуся», - говорить лицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні лицарські турніри. У 11-13 ст. виробилися правила рицарських двобоїв. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом наперевіс. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірне зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання - імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій початий «не за правилами».
Вищим виявом лицарської любові до війни, агресивного бажання феодалів до захоплення нових земель, підтриманим католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 році відбувся перший з них, а в 1270 - останній. Під час їх проведення виникають особливі військово-релігійні організації - лицарські ордени. У 1113 році був заснований орден іоаннітів, або госпітальєрів. В Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордену тамплієрів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, покорявшийся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, лицарі давали обітниці послуху і смирення. Вони носили чернечі плащі поверх лицарських лат. В агресії проти слов'янських народів головну роль зіграв Тевтонський орден.
Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів на народній мові, що виникла на півдні Франції. Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил «куртуазія». «Куртуазия», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал женихания до дівчат. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.
По всій Європі розвивається і жанр рицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальна «лицарська» любов, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і риси свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особистості. Найбільш популярні сюжети - про лицарів «Круглого стола», про легендарного короля бриттів Артура, лицаря Ланселота, Трістані та Ізольді. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря