"Усі сидять у теплих будівлях, лишень мені не сидиться. Я хочу вийти на вулицю подивитись на свою будівлю, на інші будівлі і з радістю крикнути, що попри погоду, погодні негаразди я є щаслив(-им;-ою)
Коли я вийш(-ов;-ла) то побачила ще декілька дітей, які прямували до мене і я зайш(-ла;-ов) додому, адже було дуже холодно. За цими дітьми я спостеріга(-в;-ла) з вікна.
Усі вони були надзвичайно щасливі. Грали у сніжки, ліпили снігову бабу, раділи та веселились. По їхній поведінці я в якійсь мірі й впізна(-в;-ла) себе. набравшись сміливості я тепло вдягнувшись пішла до них. Відразу ж поча(-в;-ла) розмову. За перших 10 хвилин я зрозуміла, що це є мої люди, яким я дуже завдячую."- ось таку цікаву історію розповідав усім дітям на вулиці наш дід Афанасій.