Козаки́ — члени самоврядних чоловічих військових громад, що з 15 століття існували на теренах українського«Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Основним заняттям козаків була військова справа: охорона і патрулювання торгових шляхів, морські рейди на чайках проти турецького флоту в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.
У 17 столітті козаки були організовані у дві воєнні державні формації — Військо Запорізьке та Донське військо, які на початку 18 століття були інкорпоровані до складу російської монархії. Остання поступово ліквідувала козацькі автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану, нищенням козацьких самостійницьких осередків, зросійщенням козацтва. На середину 19 століття в Росії існувало 11 козацьких військ, що були розташовані у прикордонних зонах Кавказу та Сибіру. Після створення СРСР комуністична влада фізично винищила козацький стан у ході розкозачення, репресій і Голодомору. Частина козаків воювала проти радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни[1].
З 1990–1991 років, особливо після розвалу СРСР, ряд громадських організацій України, Білорусі, Росії таКазахстану намагаються відроджувати козацькі традиції. 1990-ті для козацтва в Росії характеризувалися створенням самопроголошених козацьких «республік»}, увесь період після розпаду СРСР — використанням керівництвом РФ козаків у опосередкованих війнах.
Зміст
[сховати] 1Етимологія1.1Сучасні гіпотези1.2Старі гіпотези1.3Згадки2Походження2.1Теорії2.2Гіпотези3Запорозькі козаки3.1Козаки в Речі Посполитій3.2Військо Запорізьке3.3Азовські3.4Бузькі3.5Військо вірних запорожців3.6Задунайські3.7Кубанські4Донські козаки4.1Військо Донське4.2Забайкальські4.3Амурські4.4Уссурійські4.5Астраханські4.6Сибірські4.7Терські4.8Оренбурзькі4.9Уральські5У культурі5.1Пам'ятники5.2Література5.3Кіно6Похідні назви7Див. також8Примітки9Джерела9.1Кирилицею9.2Латинкою10Література11Посилання
Етимологія[ред. • ред. код]Запорожці пишуть листа турецькому султану.
Сучасні гіпотези[ред. • ред. код]Від половецького «Cosac» — «варта», «чота». Зустрічається в «Codex cumanicus»[2].Від кримсько-татарського або тюркського «Qazaq» — «вільна людина», «авантюрист», «шукач пригод», «бурлака»[3].Від тюркського «Cosac» і «Qazaq» — «вільна людина», «авантюрист», «шукач пригод», «вартовий», «розбійник», «найманець»[4].Старі гіпотези[ред. • ред. код]
Виникли у наслідок популярного в XVII–XVIII ст. філологічного напряму досліджень (співзвучності назв). З погляду наукового обґрунтування нічого не варті.
Від імені легендарного ватажка Козака[5].Від слова «коза» у зв'язку зі спритністю козаків[6].Від етноніму «хозари». Популярна гіпотеза в козацькій історіографії кінця 17 — початку 18 століття[7],[8].Згадки[ред. • ред. код]
Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році[9]. У 14 ст. цей термін вміщено в словник половецької мови (Кодекс Куманікус) і в додаток грецького збірника житій святих.[9] Найперша згадка про козаків в Західній Європі зустрічається в генуезькій хроніці за 1474 рік. Перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі — 1492 рік, коли запорожці атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею, про це йдеться у листі великого князя Олександра до хана Менґлі I Ґерая. Перші козацькі слободи розташовувались обіч сумновідомого татарського «Чорного шляху» вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска всього козацтва знаходиться на території сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей України.
Походження[ред. • ред. код]Чотарі над Дніпром.
Докладніше: Бояри, Путні бояри, Панцирні бояри, Панцерні слуги та Надвірні козакиТеорії[ред. • ред. код]Автохтонна — козаки це місцевий стан, що виник через потребу захисту південного кордону Литовського князівства. Козацтво виникло централізовано згідно з державницькою політикою тогочасного уряду. Першим її виклав Мартин Бєльський, нащадок козацького старшини. На цьому стояв й Самійло Величко, а згодом детально обґрунтував Михайло Максимович. Прибічником цієї догми був і Михайло Грушевський.