Іван Якович Франко (укр. Іван Якович Франко; 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт, Галичина — 28 травня 1916, Львів) — письменник, поет, белетрист, вчений, публіцист і діяч революційного соціалістичного руху на заході України. Один з ініціаторів заснування Русько-української радикальної партії, яка діяла на території Австрії.
На честь Франка місто Станіславів перейменовано в Івано-Франківськ.Народився в сім'ї селянина-коваля; перші роки свого дитинства він у своїх оповіданнях зображує світлими фарбами. Батько помер раніше, ніж син закінчив дрогобицьку базилианскую «нормальну» школу. Вітчим, теж селянин, дбав про продовження його освіти. Невдовзі померла і мати Франко, так що на літо він приїжджав в чужу сім'ю, і все ж перебування в ній здавалося хлопчикові раєм порівняно зі школою, де грубі і неосвічені вчителя, поблажая дітям багатіїв, жорстоко катували дітей небагатих батьків; за визнанням Івана Франка, ненависть до пригноблення однієї людини іншим він виніс з нормальної школи. Як тут, так потім у гімназії, він йшов першим учнем; влітку гімназист пас худобу і допомагав у польових роботах; віршовані переклади з Біблії, античних і західноєвропейських письменників, які він тоді займався, писав народною українською мовою.
Вступивши в 1875 році у Львівський університет, Франко приєднався до студентського гуртка партії так званої «москвофільської», яка тоді була в Галичині ще сильна; ця партія користувалася в якості літературної мови «язичієм», тобто сумішшю церковнослов'янської зі словами польськими і українськими. На такому язычии Франко став поміщати в органі студентів-москвофілів «Друг» свої вірші і довгий фантастичний роман «Детріи і Добощуки», в стилі Гофмана. Одним з перших, хто звернув свою увагу на творчість молодого поета Івана Франка був український поет Белиловский Кесар Олександрович, який в 1882 році в київській газеті «Праця» опублікував статтю «Кілька слів про переведення гетевського „Фауста“ українською мовою Іваном Франком».
Під впливом листів київського професора Михайла Драгоманова, молодь, группировавшаяся навколо «Друга», познайомилася з російською літературою епохи великих реформ і взагалі з російськими письменниками, і перейнялася демократичними ідеалами, після чого і знаряддям своєї літературної мови обрала мову галицького простого народу — українська; таким чином українська література отримала в свої ряди, разом з багатьма іншими талановитими працівниками, і Франко. Розлючені масової втратою молоді, старі москвофіли, особливо редактор «Слова» Ст. Площанський, звернулися до австрійської поліції з доносами на редакцію «Друга». Члени її в 1877 році були всі арештовані, і Іван Франко провів 9 місяців у в'язниці, в одній кімнаті зі злодіями і волоцюгами, в жахливих гігієнічних умовах. За його виході з в'язниці від нього, як від небезпечної людини, відвернулося все галицьке консервативне суспільство — не тільки москвофіли, але і так звані народовці, тобто українофільські націоналісти старшого покоління, з переконаннями буржуазними або униатско-клерикальними. Франка повинен був залишити університет (він закінчив університетський курс років 15 тому, коли готувався до професорської кафедрі).Як це перебування у в'язниці, так і вторинне висновок в 1880 році і ще одне і 1889 році близько познайомили Франка з різноманітними типами покидьків суспільства і трудівників-бідняків, доведених злиднями та експлуатацією до в'язниці, і доставили йому ряд тем для беллетристических творів, які друкувалися переважно в редагованих ним журналах драгоманівського спрямування; вони склали головну славу Франко і негайно почали перекладатися на інші мови. З їх числа виділяються: цикл оповідань з побуту пролетарів-робітників і багатіїв-підприємців на нафтових копальнях в Бориславі; пройняті гуманним ставленням до людської гідності повісті з життя злодіїв і «колишніх» людей; чужі релігійного і національного антагонізму оповідання і повісті з побуту євреїв (переведено на російську мову кілька разів; віршовані поеми з життя євреїв, які шукають правди).
В'язницею ж навіяні і цикли ліричних творів, з яких одні, за оцінками ряду критиків, більш глибокі і талановиті, але менш популярні, сповнені ідеалістичної смутку на широкі загальнолюдські мотиви, а інші, що зробилися надзвичайно популярними, енергійно і ефектно закликають суспільство боротися проти суспільної (класової і економічної) неправди. Франко проявив талант і в області об'єктивного історичного роману: його «Захар Беркут» (1883, з часів татарської навали XIII століття) отримав премію навіть на конкурсі національно-буржуазного журналу «Зоря», який не побачив у ньому «натуралізму Золя» (псевдоклассики і схоластики — галичани завжди виставляли проти Франка цей докір). В українських губерніях Російської імперії цей роман привернув серйозну увагу читачів до його автору, настільки несхожого на більшість діячів культурного руху Галичини, і поклав початок більш близького спілкування Івана Яковича з українцями Росії.