Наші батьки ... Зараз вони ще молоді, успішні, а ми, якими б самостійними нам не хотілося стати, поки так потребуємо їхньої допомоги. І вони завжди готові простягнути нам руки. Навіть не віриться, що колись все може бути навпаки: вони стануть безпорадними і потребуватимуть нас. Як же ми себе поведемо? Чи станемо ми для них втіхою і радістю або перетворимо їх старість в пекло, як то кажуть в народному прислів'ї? Я вперше ставлю перед собою це питання і намагаюся осягнути всю його глибину. Можна знайти відразу для себе просту відповідь, що, звичайно ж, я буду завжди берегти і любити своїх батьків. Але що ж насправді виявиться за цими словами? Звичайно, це покаже моє життя. І тому, я думаю; що в першу чергу її потрібно побудувати розумно, на твердих моральних опорах: правильному професійному виборі, хорошій сім'ї і на повазі до людей. Це буде найбільшою радістю для моїх батьків, як і для всіх інших матерів і батьків. Саме цій відповідальності за моє життя вони мене завжди вчили. Але є й інше. Те, чого вони не вчили мене, але що я відчуваю сам. Це турбота про них, відповідальність і за їхнє життя, за їх здоров'я, за їх душевний спокій і радість. Я думаю про те, що не завжди мамині очі будуть такими іскристими, а батьківські - такими впевненими. Як же хочеться затулити і уберегти їх від невгамовного часу і всіляких бід. І як же так зробити, щоб ці слова залишилися не просто словами?