Шекспірівський Гамлет належить до так званих «вічних» образів, як відділяються від твору, що їх породив, та починають жити своїм життям у творах інших часів і народів.
Спадкоємець датської корони Гамлет вирушає на навчання до Віттенберзького університету й там перебуває в непідходящому оточенні, до того ж його найближчим другом стає нетитулована особа. Принц дуже любить мистецтво, театр, сам пише вірші. Дізнавшись про смерть батька, молодик приїхав додому до Ельсинора, де він побачив, що й матері в нього, здається, більше немає… Підозріла смерть короля, батька Гамлета, ганебне раптове заміжжя овдовілої королеви Гертруди… Язик не повертається назвати її матір’ю! Зустріч із привидом знімає заволоку таємниці з королівської смерти, тож винуватець названий. Молодик вирішує передусім перевірити, чи не був привид просто галюцінацією. Із цієї миті й починається народження «вічного образу»: перевірка приводить принця до страшних відкриттів, що дорогі йому люди зрадили його (мати, кохана Офелія, Полоній, Лаерт, також Розенкранц і Гільденстерн, з якими він навчався в університеті).
Гамлет цілком може ухвалити миттєве рішення та виконати його. Так помирає Полоній; вирішується доля Розенкранца та Гілденстерна; рвуться всі зв’язки з Офелією, шкода, що вона виявилася такою слабкодухою.
Коли Гамлет бачить дядька, його рука тягнеться до шпаги, але хіба «мишоловка» влаштовувалася тільки для Клавдія? Найгірше те, що, крім Гораціо, принцеві нема на кого покластися; бо датчани не зрозуміють його, хоч і люблять; їм ближчий Лаерт, якого вони супроводжують до замку. Тому вбити Клавдія – означає стати таким самим, як він, а для молодика немає нічого ганебнішого за це. Він пустить у хід рапіру після того, як мати вип’є отруту, після зізнань Лаерта, перед своєю неминучою смертю. Його понесуть, як воїна, чотири капітани, а Фортінбрас знає сенс у хоробрости та боягузтві.
Цей образ настільки суперечливий і незвичайний, що люди, розмовляючи про Гамлета, будуть говорити самі про себе. Вічно.