ЗАПЛАКАНА ВЕСНА...
Ішла весна, заплакана дощами,
в хустині чорній, з поглядом скорботи.
Тягнула смуток в небі журавлями,
печалі вітром брала вищі ноти.
Війна! Війна, по зорях кулі свищуть.
Пекельним співом розійшлись гармати.
Де гай шумів - чорніє попилище,
і солов*ям там більше не співати.
Зерном святим не засівати поля,
де кров лилась - не проростає жито.
Там, перепілкою, чиясь озветься доля:
- Ой мамо, мамо, як хотілось жити!
Стара верба в журбі схилила віти.
Весна, заплакавши, просила в Бога сили,
щоб встигнути покласти перші квіти,
на патріотів свіжі ще могили.
Дощем зайшлась. То тут, то там руїни,
де мальви обіймали білі хати.
За що тебе, країно солов*їна,
знов чорні круки хочуть роспинати!
Туман, як біль, по лану і по полю,
за тими, хто плекав святе колосся.
Вони пішли, щоб рятувати волю.
І не вернулись, щоби нам жилося.
Пташині зграї губляться в блакиті,
де сонце не дарує позолоти.
Іде весна, не в пишнім розмаїтті.
В хустині чорній. З поглядом скорботи.
Соломія Українець