Тарас Шевченко належить до світових геніїв, в яких мистецький і
літературний талант розвивалися однаково, з божою іскрою. Поет від бога,
творчість якого увібрала в себе дух, характер і прагнення народу, залишив
нам у спадок безсмертного «Кобзаря», добре знаний як прозаїк і
драматург. Вразлива і стражденна душа прагнула продовжити своє буття в
гармонії, а іноді й у контрастах ліній, барв і пластики. І на малярській ниві
художника спостерігаємо широкий діапазон творчості: портрети, жанрові
композиції, краєвиди, малюнки на біблійні, історичні, літературні сюжети,
книжкові ілюстрації. Найбільшого визнання за життя отримав за гравюри.
Гравюра як одна з технік образотворчого мистецтва здавна займала
одне з найважливіших місць і користувалася популярністю як масовий і
водночас демократичний вид художньої творчості. Вона здавна
супроводжувала друковане слово, починаючи зі Святого письма.
В Україні гравюра почала активно розвиватися з XVI ст.
Особливо приваблював Тараса Шевченка офорт своїми
ілюстративними властивостями. Він був знайомий із технікою сталериту,
мідьориту, цікавився гальванопластикою. Саме в цій новій техніці
гальванокаустики Т. Шевченко зробив ілюстрацію до книжки професора
Мюнхенського університету Франца Кобеля в перекладі російською
мовою «Гальванография, или способ производить гальванически медные доски для печатанья кистью работанных рисунков» (1843). Як зразок
штрихового рисунка на мідній дошці Шевченко ілюстрував сцену з
трагедії В. Шекспіра «Король Лір». Це була перша в Російській імперії
спроба нового електрохімічного способу травлення мідного кліше.
Що ж являв собою цей новітній спосіб? Суть його полягала в тому,
що заґрунтовану пластину з нанесеним спеціальною голкою штриховим
рисунком сполучали з позитивним полюсом під час гальванічного
процесу. Під дією електричного струму дошка віддавала частинки міді з
оголених голкою місць. Регулювати процес витравлювання можна було
шляхом закривання лаком вже протравлених зображень.
Різниця між травленням кислотою та електричним струмом полягає
в тому, що електричний струм проводить травлення тільки в глибину
металу, а кислотою – і в глибину, і в ширину.
Добре знаючи процес гальванізування, Тарас Шевченко почав
тиражувати в цей спосіб свої різьбярські роботи, зроблені на засланні.
Був він добре обізнаний і з технікою літографії. У заяві до куратора
Київського учбового округу Траскіна з проханням призначити його
вчителем малювання в Київському університеті Шевченко зазначив, що,
окрім малювання, зобов’язується виконувати «все поручения начальства
по части литографирования в состоящем при университете
литографическом заведении». На засланні в листі до Бр. Залеського
висловив бажання видрукувати способом літографії альбом «Притча про
блудного сина».
Вагому частину в малярському доробку Тараса Шевченка
становлять офорти.
Саме за свої офорти вже наприкінці життя Шевченко здобув,
безсумнівно, заслужене звання академіка. 2 вересня 1860 р. Рада Петер-
бурзької академії мистецтв присвоїла йому звання академіка гравюри. У
дипломі зазначалося: «Санкт-Петербургская императорская Академия художеств за искусство в гравировальном художестве признает и почитает
художника Тараса Шевченко своим академиком...».
Шевченко був видатним офортистом XIX ст., основоположником
новітнього гравірувального мистецтва в Східній Європі.
Офорт приваблював митця своїм демократичним змістом. Ця нова
техніка гравюри була винайдена на початку XVI ст. в Західній Європі,
особливої популярності набула в період творчості відомих художників
А’Дюрера, Ж’Калло, Ф. Рембрандта, Ф. Гойї та багатьох інших.
Під час навчання Тараса Шевченка в Академії мистецтв офіційно не
вивчали техніку офорта, тому він мав оволодівати нею самотужки, що
блискуче й зробив. У своїх студіях він, ймовірно, послуговувався
порадами професорів Ф. Бруні, О. Єгорова, братів Олександра і Карла
Брюллових, а ознайомитися з процесом виготовлення офортів йому
допомагали друзі-художники.
Чудовою практикою в освоєнні цієї техніки були його численні
рисунки олівцем, пером, малюнки сепією, ілюстрування книжок.