Учительська праця здається звичною і буденною: діти приходять на урок за розкладом, з'являється вчитель, щось пояснює, навчає, далі наступний урок із іншим учителем. Здається, буденна річ, але й не завжди. Бувають такі уроки і такі вчителі, про які згадуєш й довго пам'ятаєш. Те що ж відбувається на уроці, коли тобі пригадуються й слова, сказані вчителем, й вираз його очей, жерсті? Здається, що він промовляє якісь особливі слова саме лише для тобі особисто, хоча поруч сидять твої однокласники. На мою думку, що це тієї самий момент, коли вчитель вкладає душу у свою роботу, а своє серце віддає дітям.
Моя перша вчителька — Тетяна Вікторівна. Вона був і залишається для мене якоюсь незвичайною людиною. Мені хотілося щоранку швидше потрапити до школи, бо вчителька якщо знову розповідати щось цікаве і захоплююче. Вона був й вимогливою, й люблячою водночас. Пам'ятаю, как она могла насварити: «Володю, ти ж такий розумний й як ж це ти зміг виконати так брудно заподіяння?» Ми усі для неї були й найкращими, й найрозумнішими, вона шкірного із нас любила і любити зокрема, а чи не всіх загалом.
Я навчаюся в п'ятому класі в «дорослій» школі. Тут усє по-іншому, але й я продовжую приходити после уроків до Тетяни Вікторівни і розповідати про свої успіхи. І стільки б років не минуло, я пам'ятатиму її уроки добра і щирості, сподіваюся, що виправдаю її віру в мене, у мої здібності.