Гріх — фундаментальне поняття релігійної етики, провина людини перед Богом, моральне зло, що полягає в порушенні дією, словом або думкою волі Бога. Відповідно до цієї ідеї гріх здійснюється внаслідок зловживання розумом і волею розумних істот. Поняття «гріх» виокремилося зі стародавнього позаморального поняття «скверна» (фізична зараза,нечистота, що виникає внаслідок порушення сакральних табу). Теологія виділяє первородний гріх перших людей, наслідки якого успадковують їхні нащадки. Формалізоване вчення про межі й ступінь гріха у кожній ситуації характерне для іудаїзму й християнства. Уявлення про первородний гріх пов’язане з біблійним сказанням про гріхопадіння прабатьків людства Адама та Єви (Буття, 3). Гріх Адама — прабатьківський, первородний (загальнолюдський), який визначив собою долю всього людства, спотворив природу людини, і тому спадковий, створює умови для особистих гріхів кожної людини. За характером гріховної дії розрізняють гріх-упущення, коли не виконують накази чи заповіти; гріх-порушення, коли роблять те, що заборонено; гріхи вільні й мимовільні; гріхи які пробачаються, вчинені через власну слабкість зі свідомим їх осудом; гріхи смертні, котрі чинять зі злої волі, винищують у людини любов до Бога; найвагоміші гріхи — проти Святого Духа. Реальність, яка пов’язується з поняттям «гріх», у різноманітних проявах характеризується як несправедливість, нещастя, бунт, божевілля, неправда, обман, безсоромність та ін., але насамперед — як провина, неминуча винність грішної людини, що вимагає кари, покарання. Термін «гріх» перегукується з категоріями світської етики (зло, пороки та ін.). Так, у православному богослов’ї, крім гріхів проти Бога і Церкви (маловір’я, марновірство, блюзнірство і божіння, немолитвеність, зневага до церковної служби та ін.), до них відносять і мирські пороки (обжерливість, сріблолюбство, гнівливість, дратівливість, осуд ближнього, зневіра, неправда, марнослів’я, насильство, рукоприкладство, вбивство, самогубство, аборт, злодійство, хабарництво, блуд та ін.). Поняття «гріхопадіння» характерне для християнського, мусульманського та іудейського богослов’я, але відсутнє в індуїзмі, зороастризмі, буддизмі та ін. давніх релігіях, хоча й у них злу надається містичного змісту. Відповідно до християнського богослов’я спокутувати наслідки гріхопадіння самі люди не в змозі, з милосердя до них Бог приносить у жертву свого сина Ісуса Христа, віра в якого і прийняття хрещення дають надію на порятунок.))