«У всякого своя доля», — писав Тарас Шевченко, і це дійсно так. Комусь судилося прожити тихе, спокійне життя, а хтось жив бурхливо і назавжди залишився безсмертним, відігравши значну роль в історії. Переді мною портрет жінки: обличчя не вражає вродою, але щось є в очах. Можливо, радість перемоги? Задоволення життям? Чи невідступний біль, схований десь на дні душі?
Ще в дитинстві, коли звалася вона Настею Лісовською, пережила перший напад болю — втрату матері, яку схопила орда. П'ятнадцятирічною дівчиною й сама стала жертвою орди. Палав рідний Рогатин; мабуть, загинув батько, а Настю повезли назустріч новим випробуванням. Надто багато їх було. Страшний невольничий ринок у Кафі, продаж Ібрагіму у Стамбулі, нарешті, султанський гарем. У серці — страждання від втрати рідних, Батьківщини, а зовні — сміх, за що прозвали Настю в гаремі Хуррем — радісна.
І знову вдивляюсь в її обличчя. Могутній султан Сулейман перебував під її владою протягом тридцяти років. Так, це саме вона, Хуррем, ставши його дружиною, сиділа біля нього на троні Османів. Перша порадниця султана, Хуррем відігравала значну роль у політичному житті непереможної імперії.
Здається, досягла найбільших висот. Але чому ж той невідступний біль в очах? Розкішне життя, безмежний вплив на Сулеймана, а «у душі лунали такі ридання, що від них міг би здригнутися цілий світ».
Роксолані судилась важка доля, та пройшла вона свій шлях з честю, бо належала до народу, який «пересміював та переспівував усі свої кривди й свою недолю... оберігав свою душу — і так перетривав віки».