Далека батьківська домівка. Нікого не залишилося в тій хаті з їхнього роду, і стоїть вона, стара й похилена, неначе сторічна бабуся, та ще розлогий ясен рипить на причілку, німий, але вірний сторож, поставлений над солом'яним дахом самою долею.
У тій оселі давно живуть чужі люди, вважаючи домівку своєю. Звикли нові мешканці до крилатого ясена. А колись він то розважав його своїм зеленим шумом навесні, то навівав смуток пізньої осені, гублячи пожовкле листя. Взимку ясен вбирався інеєм або олив'яною ожеледицею і скрипів важко, ламаючи холодну броню на своєму тілі.
Заметена снігами хата ледь блимала невеличкими вікнами з-під сивих брів. А навесні вона оживала. Коли розтавали сніги, найпершими коло призьби пробивалися зеленими шпичаками півники.
Побілені крейдою стіни повертали хаті молодість, зелений вінок, сплетений самою природою, прикрашав архаїчну оселю.
Все в цьому родинному домі було своє: стіл, лави, ослони, зроблені майстровитими руками господаря, ковдри і рядна, виткані на верстаті матусею.
Живучи в просторій міській квартирі серед модерних меблів, серед кришталю і картин у позолочених рамах, він часто сумував за далекою хатою, в якій народився.