Моє терпіння виходило за рамки дозволеного. мій друг, він..він запізнюється на зустріч. глибоко в душі закрадалися докори сумління, а невже щось сталося? яким було моє полегшення, коли серед натовпу з'явився знайомі обриси силуету, який з кожною секундою був усе ближче. це мій друг. нарешті.
– чому ти запізнився? щось сталось?
– мені просто обов'язково було зробити важливу справу, вибач..
– яка може бути важлива справа, аніж ця зустріч?
– я не міг звільнитися трішки раніше, ніяк не виходило, ще раз вибач.
– ох, гаразд. а що за "важлива справа"? можеш розповісти?
– ну, я стояв у черзі..
– черзі?
– так.
– навіщо ти стояв у черзі?
– я..я хотів зробити тобі сюрприз..
– сюрприз? - після гримаси подиву мої очі налились блиском щастя, коли друг простягнув невеличку коробочку, яка явно була адресована мені.
– відкрий її опівночі, на свій день народження. це твій подарунок, який я нажаль не зможу подарувати..
– ох, дякую.. - зі сльозами на очах я кинулась з обіймами до друга, забувши навіть про його спізнення.
пожалуйста)