Становлення і розвиток української мови — це відображени історичного буття українського народу, найсуттєвіша частка цього буття.
Мовотворчі письменники, які завжди наголошували на тому, що пізнання світу — це вивчення рідної мови й інших мов у взаємозбагаченні людського досвіду.
Не можна не захоплюватися тим, що це розуміли наші предки. Наприклад, причину необхідності вивчення рідної та інших мов славетний князь Володимир мономах пояснював так: людина народжена для добра, але щоб діяти добре — вона повинна знати світ, розрізняти, що є добро, а що зло.
Прозвісником мудрої сили, золотого слова — сили, яка здатна об'єднати людей, їх діло, емоції й розум, поєднати людину з природою, став автор «Слова о полку Iгоревiм». Тут уже зароджуються прекрасні словесні символи добра і зла, життя і смерті, символи обов'язку, честі, вірності.
Слово поставало відбиттям історї, характеру й долі народу, об'єднувало людей, роди й племена в соціальну, політичну, моральну й духовну цілісність, піднімало до історичної життєдіяльності. Саме тому іноземні завойовники про тягом усicї давньої історії України прагнули потурчити, полонізувати, онімечити український народ. Бо доки живуть мова й культура — живе народ, його свідомість, отже панування над ним не є гарантованим.
Тому слово і мова — витвір і одиниць, і багатьох, не має ні початку, ні кінця, вона невіддільна від народу — носія мови. Гине народ — гине й мова — зникає народ, як суверенний феномен все людської цілісності.