Правопорушеннями називають такі вчинки людей, якими порушуються приписи діючого права, передусім положення Конституції і законів України. Великий німецький філософ Гегель називав правопорушення неправом і вважав його проявом «абсолютного зла».
Люди здебільшого дотримуються приписів права, однак правопорушення вчинюються досить часто, а їх загальна кількість є настільки значною, що це викликає зрозумілу тривогу громадян. Тому важливим питанням є встановлення та усунення причин правопорушень.
Історія свідчить, що правопорушення трапляються в усіх країнах і суспільствах незалежно від їхнього державного устрою та суспільного ладу, і цілковито їх викорінити ще нікому не вдавалося. Щоправда, для кожної епохи характерні свої особливі уявлення про правопорушення. У XVI ст. торгівля наркотичними засобами, які на той час уже почали з'являтися в Європі, не вважалася протизаконною, а от щонайменші сумніви стосовно догматів панівної католицької релігії розглядались як страшний злочин і каралися в основному спаленням «безбожників, чаклунів та єретиків». Сьогодні ситуація докорінно змінилася: релігійні переконання є приватною справою особи, в яку право майже не втручається, а от торгівля наркотиками всюди вважається одним із найтяжчих злочинів і карається тривалим позбавленням волі, а у деяких країнах —навіть смертною карою.
Питання про причини правопорушень завжди було й залишається складним. Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні суперечності (їх можна назвати «хворобами суспільства»), які завжди існують у суспільстві. Вони призводять до того, що інтереси окремих соціальних груп, іноді окремих осіб приходять у суперечність із загальними інтересами, а тому соціальні схильності, моральні уявлення й спрямування діяльності цих людей різко відрізняються від вимог існуючого права, а звідси виникає схильність до їх порушення.
Що стосується окремих правопорушень, то їх вчинення може бути викликане різними, іноді не залежними одна від одної причинами: це можуть бути причини економічного характеру (наприклад, неможливість знайти роботу і легальний заробіток); соціальні причини (зокрема, недоліки виховної та освітньої роботи); обставини сімейного характеру або ж інші особливості середовища, в якому живе потенційний правопорушник, причини особистого характеру (наприклад, схильність до алкоголю чи вживання наркотиків) тощо.
Іноді причиною правопорушень виступає і недосконалість чинного законодавства — наприклад, надмірні ставки оподаткування юридичних осіб змушують їхніх керівників шукати шляхи ухилення від сплати податків, оскільки без цього виробнича чи комерційна діяльність підприємства буде просто неможливою. У цьому випадку, звичайно ж, необхідно усунути подібну причину — за наявності більш оптимальних податків буде менше тих, хто ухилятиметься від їх сплати.
Вчені-кримінологи протягом тривалого часу (ще з кінця XIX ст., коли відомий італійський кримінолог Чезаре Ломброзо висловив думку, що той, хто вчинює злочини, є злочинцем від народження) намагаються знайти відповідь на питання, чи існує зв'язок між генетичними особливостями людини і схильністю до вчинення правопорушень; однак переконливих доказів, які б підтверджували чи спростовували такий зв'язок, поки що немає.
Правопорушення, як правило, зумовлюється не якоюсь однією окремою причиною, а відразу багатьма. Виявлення цих причин і вжиття заходів до їх усунення є одним із завдань діяльності правоохоронних органів і посадових осіб держави, слідчого, який розслідує справу про вчинення злочину. Проте завдання цілковито усунути всі причини правопорушень має утопічний вигляд: адже для цього потрібно усунути всі суперечності, які існують у суспільстві. Подібні спроби вже робилися, зокрема на початку нашого століття, однак успіху не досягли. Отже, завдання держави полягає в тому, щоб звести причини, які викликають правопорушення, до якнайнижчого можливого рівня, що дасть суспільству змогу здійснювати ефективний контроль над протиправними діями, і передусім над з