Антипольські настрої росли не тільки серед запорожців, а й серед реєстрового козацтва, яке навіть ціною видачі та страти ватажка Сулими полякам не домоглося для себе будь-яких привілеїв. Магнати і раніше гнобили реєстровців, захоплювали їхні землі і навіть вимагали від керівництва Речі Посполитої розпустити реєстр. Тривалий час реєстрові козаки не отримували і платні за службу. Все це викликало обурення з їхнього боку, що посилювалися постійними вимогами польського уряду продовжувати коритися, нести службу, придушувати свавілля нереєстрового козацтва і т. д. Внаслідок низи реєстрового війська все частіше вимагали від старшини забрати артилерію і йти на Запоріжжя. Спроби гетьмана Томіленка та інших старшин утримати козаків від бунту не увінчалися успіхом. У серпні 1636 р. частина реєстровців Чигиринського і Черкаського полків на чолі з Павлюком пішла на Запоріжжя. Це стало передвістям нового повстання в Україні. Павлюк і до цього користувався великим авторитетом серед козацтва, особливо нереєстрового. Навесні 1636 р. він був прийнятий на королівську службу в Чигиринський полк. Але, не змирившись із польсько-шляхетським пануванням, Павлюк вирішив скористатися невдоволенням реєстрових козаків для організації збройного виступу. Для цього йому вистачило кількох місяців. Опинившись на Запоріжжі та враховуючи досвід своїх попередників, Павлюк провів значну роботу з підготовки повстання. Для озброєння селян і міщан, які прибували на Січ, він використовував успішний похід до Криму, розпочатий запорожцями навесні 1637 р. Наприкінці травня в Черкасах були захоплені гармати реєстрового війська. Одночасно проводилась агітація серед реєстрових козаків, які перебували «на волості», з метою спільних дій проти поляків. У липні 1637 р. на Січі була скликана козацька рада, на якій Павлюка обрали гетьманом, а полковниками стали Карпо Скидан, Семен Биховець, Дмитро Гуня, Григорій Лихий і ін. Звернувшись до населення з універсалами, гетьман закликав його підніматися на повстання, знищувати реєстрову старшину як зрадників, погрожував розправою шляхті за переслідування козаків. Заклик був почутий. Тисячі селян і міщан стали приєднуватися до козацького війська, створювали самостійні загони і нападали на шляхетські маєтки, чи не підпорядковувалися польської адміністрації і т. д. В серпні 1637 р. повстанці на чолі з Павлюком виступили з Січі «на волость», сподіваючись зміцнитися в Східній Україна до того, як туди прийде коронне військо. Одночасно полковники Скидан та Биховець були послані на Лівобережжі з метою створення з повсталого населення загонів та об’єднання їх з основними силами повстанців. Незабаром всі Придніпров’я піднялося на боротьбу з гнобителями. Однак до початку вирішальних битв з поляками сили повстанців так і не були повністю об’єднані. Як і в роки порожніх повстань, негативно позначилася локальність виступів, коли селяни, які піднялися на боротьбу, воліли не йти далеко від своїх селищ. Коронному гетьману Конєцпольському знадобилися три місяці, щоб зібрати в Барі достатня кількість військ і кинути їх на придушення повстання. Командувачем польсько-шляхетської армії призначили польного (заступник коронного) гетьмана Миколу Потоцького. Битва між повстанцями (10 тис. чол.) і поляками (15 тис. чол.) відбулася 6 грудня 1637 р. у села Кумейки поблизу Черкас. Павлюк і Скидан першими атакували ворожий табір, який був вигідно розташований і добре укріплений. Відбивши напад, польські війська перейшли в наступ і ціною великих втрат завдали поразки повстанцям. Основні сили повсталих під командуванням Гуні відступили до Черкас, а Павлюк і Скидан з частиною повстанського війська попрямували до Чигирина. Об’єднавшись під Боровицею південніше Черкас, повсталі 10 грудня знову вступили в бій з противником. Потоцький, не сподіваючись зломити опір козаків силою, запропонував їм почати переговори.