Минають роки. У Тараса вже борода виросла і голова полисіла, як у старого, і так, як і раніше, виводять його на муштру. «Караюсь, мучуся … але не каюсь!..»-написав він у маленькій саморобній книжечці. Тарас вписує ‘іуди нишком свої вірші і ховає їх за халяву чобота. Як він стережеться, щоб, бува, хто не побачив цю «захалявну книжечку», бо досі заборонено йому писати і малювати.
Понад сто років минуло з того часу. Тоді діти бігали босі й напівголі по пісках за козами та баранами, а не ходили, як тепер, до школи. Тоді й ШкоЛЙ не було, і не було навіть цього зеленого саду.
Насадив той сад батир Тарас. І ніхто не знав, яка то велика людина була, отой засланий солдат Тарас.
А тепер усі знають, скрізь, знають. І в Казахстані, в невеличкому місті Форт Шевченко, є. школа імен-Шевченка. І діти можуть повести вас у великий зелений сад, і вони з гордістю скажуть: «Цей сад насадив Тарас Шевченко.^ А оця стара верба — перше дерево, що посадив він у. мертвій пустелі»