ПОРУЧ ІЗ БАТЬКОМ
Дзенькнув у коридорі дзвінок. Женя стрибнула швидше
до столу, розклала зошити й книжки. Оглянула кімнату — все
в порядку, й кинулась одчиняти двері. Та вже спізнилася.
На кухню пройшов батько. Він промайнув коридором тихо,
майже нечутно. Приніс із вулиці запах осіннього вечора, душок
бензину й олійних фарб (фарбами пахла його скринька, де ле-жали малярські щітки). З нерозлучною скринькою в одній руці,
повною сіткою в другій, він став посеред кухні, м’яко й винува-то усміхнувся до доньки. Женя підскочила, взяла важку сітку,
цмокнула батька в щоку. Василь Кіндратович стомлено всміхнув-ся крізь скельця окулярів, скинув берет.
Женя крадькома милувалася батьком. Для неї він був схо-жий на вчителя або вченого: в окулярах, тонке розумне обличчя,
невеликі залисини і гарний світлий чуб, хвилястий, завжди акуратно причесаний, та найголовніше — він був худий, сухорлявий,
ніхто не давав йому тридцяти п’яти років, хіба що тридцять, та
й годі; у неділю батько міг блукати в лісі цілий день і ніколи
не казав, що стомився.
— Ну, дочко, уроки поробила?
— Ще трошки. Граматику.
— Кінчай. І знаєш, що зробимо? Вечеряти наваримо — це
раз. А друге — так приберемо в кімнаті, що мама як гляне,—
ахне й скаже: молодці!
Женя хутенько побігла в кімнату, переписала вправу, скла -ла книжки й зошити в портфель і прискочила на кухню.
Батько тут уже господарював. Кип’ятив чай, мив посуд,
чистив картоплю, тоненько (як тільки він умів) нарізав бурячки
на салат. Аж упрів за роботою, по-маминому закатав рукава до
ліктів, пара блискотіла на його окулярах, і він раз у раз витирав
скельця в тонкій золотій оправі.
— Дай мені посуд! — сказала Женя. Тарілки полетіли їй до
рук, вона одним махом витирала їх і, насвистуючи, відправляла
на полицю. Їй завжди приємно було йти, говорити, стояти поруч
із батьком, ось таким як зараз,— м’яким, добрим.