У школі я спілкуюся з багатьма дітьми. У нас дуже дружний клас. Ми часто збираємося в кого-небудь із нас вдома, іноді ходимо на дискотеки або в кіно. Але справжніх друзів у мене тільки двоє. Вірніше, це друг і подруга — мої однокласники Денис і Саша.
Дениса я знаю вже давно. Ми з ним ще з дитячого садка дружили. А Саша прийшла до нас у шостому класі. Вона виявилася товариською і швидко влилася в наш колектив. Дівчина весела, чарівна. У класі її люблять. Раніше Саша жила у Москві. Вона багато розповідає нам про це місто, про своїх друзів, що там залишилися, її дуже цікаво слухати. Ми з Денисом майже кожні вихідні влаштовуємо для неї екскурсії по Харкову. Саша каже, що орієнтується тут уже не гірше, ніж у Москві. Я рада, що подружилася з нею. Іноді мені здається, що вона дуже нудьгує за своїми московськими друзями. Я не знаю, чи зможемо ми замінити їй їх, але намагаємося в усьому їй допомагати.
Денис, звичайно, часто відокремлюється від нас і проводить час зі своїми друзями — хлопчиками. Але ми із Сашею на нього не ображаємося. Можливо, у них там справжня чоловіча дружба. Як би там не було, нас він ніколи не зрадить, завжди підтримає. Ми із Сашою вивчаємо англійську мову додатково, а в Дениса в ці ж дні тренування з баскетболу в шкільному спортзалі, після яких він завжди нас чекає, щоб провести додому. Я знаю, він не дасть нас скривдити.
Я не уявляю собі, що буде, коли ми виростемо. Не хочу заглядати в майбутнє. Але моя мама каже, що дуже часто люди, які дружили в дитинстві, у дорослому житті сваряться, розстаються і при випадкових зустрічах навіть не вітаються один з одним. А я не вірю. Сподіваюся, що з Денисом і Сашою не розлучуся ніколи.