Дощик був дуже хвалькуватий.
- Я - сильний. Мене усі
бояться. І лише я з’являюся – усі швидко розбігаються, ховаються. – казав він. Сонечко
посміхнулося та й мовило: - То
неправда. Глянь навколо. Ось дітки бігають і зовсім тебе не бояться, а ось там
звірятка повибігали і вмиваються. Розлютився
Дощ та й полив як із відра. Усі вмить поховалися, позачиняли вікна, двері. - Ось
так-то воно краще. – зрадів Дощик. - Ти
вважаєш, що так буде краще? – запитало Сонечко. - Адже тепер ти зовсім один,
немає навіть з ким погратися, побігати наввипередки. - Я не
один – заперечив Дощик. – В мене безліч краплин. А ось ти завжди одне. І хоч
яке ти лагідне до всіх, а друзів у тебе також немає. Глянуло
сонечко із-за хмарки, освітила поляну в лісі, а там усюди квіточки дуже схожі
на нього. Це були кульбабки. Вони попіднімали свої голівки і вітали Сонце. - Оці
жовтенькі квіточки і є мої друзі. Бачиш, як їх багато, як вони мені раді? А ще ось
там на полі соняхи попіднімали голівки. Чи не нагадують вони тобі когось? –
хитро посміхнулося Сонечко. – І куди б я не повернуло – вони завжди мене
супроводжують, хитають своїми головами, немов вітаються. Розлютився
Дощ. Хотів ще сильніше полити, але усі краплини уже повтікали. Так і залишився
він один. Соромно йому стало і сумно.