З тих сльозинок
виросло деревце. Воно росло собі, росло і виросло напрочуд гарним. Дрібні листочки ніжно шелестіли, ніби розмовляючи
між собою. Тонкий стовбур хитався і тріпотів від найменшого подиху вітру.
Незабаром на деревці виросли смарагдові плоди - яблука. Весь ліс пишався красою
чарівної яблуньки, що виросла с насіння, политого сльозами дівчинки.
І ось одного разу
до лісу прийшли люди. Вони побачили яблуньку і замилувались її красою. Один із
них вирішив скуштувати яблучко. Але коли він відкусив шматочок, то скривився і
сказав: «Яка ж вона гарна на вигляд і жахлива на смак».
Яблунька дуже
засмутилася. Вона подумала: «Яка ж я нещасна. Я так старалася рости і вирости
всім на радість. Та хіба ж я винна, що моє зернятко полили не нектаром, а
сльозами?
Так і росла
яблунька – прекрасна, але кисла-прекисла.