Ми з Денисом дружимо вісім років, ще коли
ходили до дитячого садка. Разом прийшли в перший клас однієї і тієї ж
школи. Ні в нього, ні в мене немає братів і сестер. Напевно, тому наша
дружба така міцна. Правда, буває, ми сваримося, не завжди уважні один до
одного, але обов'язково до своїх днів народження ретельно вибираємо
подарунки. Знаємо кожну річ, яка є в кожного, знаємо бажання і мрії один
одного. Звичайно, не завжди є можливість таку мрію здійснити. Не можу ж
я подарувати Денисові парашут, а він мріє про нього, збирається
спускатися з п'ятого поверху. Не можу навіть поки що й кінокамеру
подарувати — це теж його мрія. І от думаю, думаю, особливо коли
підходить січень, а в нього день народження 2-го.
Рішення мені підказала моя кішка, яка народила двох чудових кошенят.
У Дениса кішки немає, але я не знаю, як поставляться до подарунка
(кошеняти) його батьки. Він-то грається з моїми часто і з задоволенням,
але нічого не каже про те, чи хоче сам завести кішку.
На день народження я зав'язав на шию кошеняті величезний блакитний
бант — під колір очей, пригорнув його разом із бантом міцніше до себе, і
відправився в гості. Цей день я ніколи не забуду: Денисові принесли в
подарунок трьох кошенят: крім мого, білу пухнату кішечку з червоним
бантом і рудого котика з темно-коричневими оченятами, дуже тихого й
зляканого. Розгубилися всі: і ми, і Денис, і його батьки. Від
розгубленості дорослі забули подумати, чи хочуть вони взагалі кішку в
дім. У Дениса залишився один — тихий Рижик. Ми своїх із бантами начебто
носили в гості: вони грали, бігали, смішили всіх своїми стрибками й
перекидами, а Рижик, забившись у куточок, дивився на них з осудом. Його й
вибрали за зразкову поведінку і скромність.