«Климко йшов босий, у
куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала
сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько,
було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої
мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона нахолоняла, а
вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину».
• «Жив… відколи осиротів».
• «Це була найбільша радість Климка — покласти перед дядьком чепурно
списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною
водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не
обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної.
Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав
“посередньо”».
• Дядько Кирило — Климку: «Ай, добра ж… У-у-у, такої не всяка й кухарка
зварить…»
• «Він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі
інші, ночі без вогнів… Од них віяло ліками, димом польових солдатських
кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат».
• «Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину —
він умів і сам».
• «Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і
впав: ноги не вдержали… Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив
по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!»
• «…Йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко
згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину…»
• Климко — Наталі Миколаївні: «Не треба вам нічого промінювати, а
переходьте — це ми для вас із Зульфатом удвох просимо,— переходьте жити
до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…»
• Климко — Зульфату: «Що, в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би
на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, поки тепло, треба йти.
Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…»
• «Климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а
сам швидко пішов геть».
• «А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в
руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи
заклопотано перше, що стало йому на думку…»
• «Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!»
• «Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що
скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і
простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима».
• «Від переїзду вдарила довга автоматична черга. Климка штовхнуло в
груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли
червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо
ойкнув і впав»
• Тітка Марина — Климку: «Де в тебе та й силочка береться, он скільки
пройшовши голодний і холодний».
• «Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане голоду, так і
приїду або прийду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…»
• «Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди… Климко
спробував підвестися, але в грудях і в коліні заболіло, що він застогнав
і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок,
вибрався з калюжі».
• «Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею. Мішок із сіллю
та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на
другому плечі. В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов,
напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги».