Біля лісу зручно розташувалась розлога верба. Її віти немов хотіли полоскотати воду,і після кожної невдалої спроби сумно похилялись над нею. Сонце,здавалося,аж усміхалося,коли своїми променями діставало землі. Трава розкішно вляглася на грунті,і виспівувала з легеньким вітерцем пісні. Соловей пролітаючи над річкою весело витанцьовував у небі,а легенькі літні хмари пливли човниками по блакитному просторі. Вода у річці гралася сама з собою,то припливаючи,то віддаляючись від берега. На вербі висіла гойдалка. Вона немов пташеня вчилася літати,а вітерець,як той тато,підтримував та гойдав її. Сонечко потроху почало готуватися до сну. Все стало тихим. Водичка більш не гралася,а сонно пересувалася з одного місця на інше. Хмари порідшали,а небо стало приємно-рожевим. До лісу влетіла зграя диких птахів,та повсідалася на гіллі дерев. І тільки ніжний соловейко прилетів до свого улюбленого місця,та почав тихенько щебетати. Він сів на одиноку вербу,що й досі не могла дістати до води і полоскотати її.