Те, що на перший погляд можна було цілком сприйняти за химерно скручений цурпалок дерева, було не що інше, як потворний малюк якихось дві п’яді на зріст. Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ноги, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку. На обличчі неуважне око нічого б і не розгледіло, але, придивившись пильніше, можна було помітити довгий гострий ніс, що витикався з-під чорного розкошланого чуба, пару маленьких чорних очиць, що виблискували на зморщеному, як у старого, обличчі»
«покарало нас небо оцим маленьким виродком, якого я привела на світ собі на ганьбу й на посміх людям»
«глянув угору шаленими очима, що іскрилися, мов у кота»
«Він жер як не в себе жайворонків, пив малагу і гданську впереміш, рохкав, бурмотів крізь зуби й через те, що ледве виглядав з-за столом кінчиком гострого носа, дуже вимахував ручками і ніжками»
«Потворний Циннобер і не коренячок, і не гном, а звичайнісінька людина, але про нього дбає якась таємна магічна сила»