Якось чоловіки робили в лісі, потім добряче повечеряли і розійшлись. А один випив так, що йти вже не міг, то так в лісі і заснув під кущем папороті. А це було якраз в ніч на Івана Купала. От той дядько прокинувся серед ночі, витверезився та й згадав, що ниньки така ніч. Дай, думає, пошукаю папороті. Як він дивиться, то цвіте коло його квітка голубим цвітом, аж блищить, як місяць. Дядько зрадів, підійшов і зірвав ту квітку. І як тільки він її вирвав, то зірвався в лісі страшний вітер, свистить, реве, дерева валяться, якісь гілляки, корені — все летить на нього. І вітер вириває з рук папороть. Тоді дядько давай тікати з лісу геть, а буря така, що не дає йому йти, все під ноги валить. От чує він раптом, що взаду зчинився страшний крик, тріск і вогонь. Видалось йому, ніби то його хата горить, люди позбігалися і кричать. Але дядько чув од старих людей, що не можна оглядатись назад, що б там не видавалося і як би не було страшно. От він і не оглянувся, а пішов далі. Йде він, коли чує — знов ззаду крик. І здалося йому, що його мати вмерла, і всі за нею плачуть-голосять! І знов дядько не оглянувся, а йде далі. Коли це чується йому, що дочка його криком кричить, а над нею голосять і ніхто врятувати не може! Тут дядько не втерпів і оглянувся.
І як тільки він оглянувся, так і все щезло. Не стало ні бурі, ні крику в лісі, знов зробилося тихо й темно, і побачив він, що стоїть на тому самому місці, де заснув. І в руках в нього немає квітки папороті. Дядько догадався, що її чорти вкрали. Але й забрали вони од нього і розум, бо од тих пір ходив він як дурний, і так і помер.