Мир та злагода. Щось повільне, тепле, м'яке, затишне. Щира усмішка,
дзвінкий сміх. Впевненість у чомусь, у наступному дні, наприклад. Що
буде все добре, буде, де жити, що їсти, у що одягатись. Буде освіта,
чесна робота, щасливе життя.
А як щодо асоціацій на поняття "війна" та "злидні"? Жорстоке, холодне,
стрімке, бурхливе. Питання про завтрашній день, взагалі про життя,
невпевненість у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання...
Війна і мир. Світло та темрява. Після довгого часу, проведеного у
світлі, у несподіваній темряві ми не побачимо нічого, крім густого
мороку. Після років миру чи можна повірити у реальність жаху? Страшних
подій, які відбулись і які ще стануться. Мільйони життів скалічено,
зруйновано так, що не відбудувати і не повернути.
У оповіданні "Климко" Григора Тютюнника відтворена гра долі хлопчака.
Доля на те і доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт,
страшний і неочікуваний, під назвою війна. Маленька людина потрапляє у
вир подій — смерті та мук. Він захоплює її, захлестує невеликий, але
затишний човен існування. Ще раніше Климко втратив батьків, але не був
самотнім: дядько, шкільні друзі, сусіди — усі опікувались ним. І він
допомагав дядькові, був надійним товаришем, більше слухав, аніж говорив,
але до нього тягнулись інші діти. Мріяв носити такого ж картуза з
молоточками і вриватися у ніч на потязі, як дядько. Нетерпляче чекав,
коли той повернеться увечері з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж
міцне щастя, — та сильна хвиля збила його, зім'яла, здавила жужмом.
Це не було стрімко. Здавалось, сам час зупинився і тиша дзвенить у вухах.
Климко, який завжди жив тільки на станції, спершу бачить зміни тільки у
тому, що оточує його. Дзвінка, незносима тиша, похмурі, стурбовані
обличчя. Вагони потягів навантажені важкою бойовою технікою. Незвично і
страшно. І ще настрій природи. Здається, він змінився. Матінка, вона
тихо плаче осінніми дощами, схлипує холодним пронизливим вітром.
Темні, сліпі події чергуються із спалахами випадків — аварій, боїв,
знищень. Як чорний кадр серед сіро-жовтої засвіченої фотоплівки — аварія
паровозу, на якому їхав дядько.
Смерть єдиної рідної людини, знищення окупантами житла — одного цього
вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена підтримки, любові, місця,
зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всі ці випробування?