Кожна людина народжується унікальною. Як тільки
дитинка вперше в житті відкрила очі, вона починає навчатися. День за днем вона пізнає
все нове і нове, радіє кожній митті, але ось уже наш хлопчик чи дівчинка
починають пізнавати світ все краще і краще і розуміють, що не все так просто,
що не на всі питання є відповідь і що деякі питання краще залишити без
відповіді. І хочеться сховатися від цього, втікати, аж тут знаходьтеся
просте вирішення всіх цих складних проблем, яке мучить нашу маленьку дитинку,
все просто, забуть, не переймайся цим, будь як всі, і в масі сірих людей
настає поповнення...
А що як ні? Що, якщо не залишати все як є, не
забувати про проблеми, а намагатися знайти їх вирішення. Що якщо не боятися
поставити питання на яке немає відповіді, що якщо засумніватися в доводах
геніях і сказати: "Ні, все не так"? Хотілося б, щоб більшість
людей так робили, але простіше сидіти і не думати про це. В одній із своїх книг
Рей Бредбері написав, що людина, яка вміє розбирати телевізор набагато
щасливіша, аніж та, яка намагається виміряти і вичислити всесвіт, бо його не виміряти, не
вичислити, не відчуваючи при цьому, як ти насправді нікчемний і самотній, але
це ж не означає, що не варто намагатися.
Сумніватися і думати не так як всі - непросто, більше того, зазвичай, наслідком
цього є повна ізоляція суспільство інакодумця. Жити з всіма простіше, але хіба
ж можна тоді пізнати щастя, будучи частиною маси, забувши той дивний
дитячий світ, де все було таке нове і неповторне? Чи можна бути із
закритими очима щасливим? Напевне, так. Але для чого себе позбавляти бачення?
За стіною із сірих людей, ховається щось страшне, від чого, моторошно в
душі, але там ховається і щось воістину прекрасне. Не варто боятися, не варто
закривати собі очі, адже лише пройшовши сіру стіну, лишивши позаду упередження,
норми та правила, які писалися століттями і сумніваючись кожної хвилині в
вірності того, що навкруги, можна побачити те прекрасне, яка так близько від
нас, та водночас так далеко.