Я колись його читала,і помоєму,це він
У старого батька Орла був син
одинак і звали його Орлик. Виросло вже те Орля, у пір’я вбралося,
прийшов час на власний хліб переходити. От батько йому і каже:— Сину,
летимо в поле за їжею. Я навчу тебе самостійності. Ти повинен уміти сам
себе годувати.— Не голодний я, тату, — мовило Орля. — Та й те поле таке
порожнє, чи водиться там щось путнє?Засумував батько, та виду не подав.
Мудрим був, вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому
здійнявся і полетів сам.Як раптом до Орлика підповз степовий Вовк.—
Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив,
злизав слиньки.— Ти хто такий, — витріщився на нього птах, — що від тебе
так тхне?— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше
клацнув зубами. Йому дуже вже не хотілося полохати молодої пахучої
птиці.— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.— Бо багато рухаюся,
на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха
крила!— Як це? — роззявив дзьоба Орлик.— Дуже просто. Ти даєш мені одну
пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якийсь харч. Ось так твої крила
можуть тебе годувати.— Цікаво, — розплився у задумливій усмішці молодий
Орел. — А батько мені такого не казав.— Та що там твій батько тямить?
Він уже старий, щоб літати в ногу з часом.— Гаразд, — не довго думаючи,
погодилося Орля, бо в животі давно бурчало й вельми хотілося їсти. —
Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжу принеси, а я тоді тобі
пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.— Не хвилюйся. Я
даю слово, і дотримаюся його, — сказав хижак і помчав у бік поля.Так
була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим
Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці
невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а
Орля йому за це давало пір’їну.Минуло літо. Настала осінь. Повіяли
холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло
дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері,
коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах
темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.— А тепер я тебе з’їм, —
сказав він і голосно клацнув зубами.Орля стало втікати, махати крилами,
але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як
відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не
зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і
поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.Летів тією
місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він
свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз.
Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та
стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це
так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.Орля
розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою
цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося
на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб
згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.