Iз часiв середньовiччя i до наших днiв лiтература черпає з Бiблiї
теми, сюжети i мотиви, переосмислюючи їх вiдповiдно до вимог та iдей
свого часу.
Найбiльшою популярнiстю серед українських письменникiв користувалася
притча про сiяча, що пояснюється просвiтительською функцiєю лiтератури,
прагненням вiдкривати народовi очi на його життя. До неї не раз
звертався Тарас Шевченко (”Чигирине, Чигирине…”, поеми “Сон” i “Кавказ”,
“Саул”, “Не нарiкаю я на Бога”) i Пантелеймон Кулiш (”Дума”, “Старець”,
“Неньчина пiсня”). Цю притчу у демократично-просвiтительському дусi
перетлумачують Юрiй Федькович (”Нива”, “Дикi думи”, “Думи мої, дiти
мої”) Михайло Старицький (”На новий рiк”, “Нива”).
Значну популярнiсть в українських письменникiв мали притчi про
таланти, блудного сина, любов, багача i бiдного Лазаря, про терен.
Наприклад, Тарас Шевченко (”Притча про блудного сина”), Iван Франко
(”Дума про Наума Везумовича”, “Притча про терен”), Леся Українка (”У
пущi”), Павло Грабовський (”До сестри”).