За селом розходилися три дороги: перша простягалася до моря, друга - до міста, а третя вела в безвихідь.
Мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме:
- Ота дорога? Та дорога нікуди не веде.
- А як далеко вона пролягає?
- Нікуди вона не пролягає.
- То чого ж її проклали?
- Ніхто її не прокладав, вона була завжди.
- І ніхто ніколи по ній не ходив?
- Ну й упертий же ти вдався. Ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає.
- Звідкіля ви знаєте? Ви ж самі там ніколи не були.
Мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його Впертим.
Він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди не
веде.
Скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, коли
дідусь його за руку переводив. Одного ранку пішов він з дому та й
подався у далекі мандри, щоб з'ясувати, куди веде таємнича дорога,
покрита густим бур'яном і вся у вибоїнах. Добре, що дощу не було, а то б
під ногами лежали самі калюжі.
Обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. Віття дерев тісно
перепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в яку
проникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі.
Мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. Вже в нього ноги
болять і здається, що було б краще вернутися назад. Та раптом Мартіно
вгледів собаку.
«Де собака, там і хата,- заміркував Мартіно,- або принаймні людина».
Метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та й
подріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йде
Мартіно назирці.
- Іду, іду,- мовив зацікавлений Мартіно.
Нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася в
залізну хвіртку. Крізь грати Мартіно побачив великий замок. Усі двері й
вікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх димарів бухав дим, а на
балконі стояла гарна-прегарна синьйора. Вона привітно махала рукою й
гукала.
- Заходь, заходь, Мартіно Впертий!
- Отже, я дійшов до кінця дороги,- зрадів Мартіно.- Якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав.
Мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись у
замковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала вниз
сходами. Вона була препишно вбрана,- куди тій феї чи принцесі,- й
привітно всміхалася:
- Отже, ти не повірив на слово? Чому не повірив, що дорога ця нікуди не веде?
- Бо це нісенітниця. Хоч як багато на світі доріг, та цікавих місць куди більше.
- Авжеж, була б тільки охота мандрувати. А зараз я тобі покажу замок.
Було в тому замку безліч залів, заповнених ущерть розмаїтими
скарбами, чисто як у тих казкових палацах, де сплять зачаровані красуні й
де морські страховища зберігають свої багатства. Були тут діаманти, коштовне каміння, золото, срібло. І в кожному залі синьйора казала:
- Бери, що тобі до вподоби. Я позичу тобі воза й коней.
Самі розумієте, що Мартіно не треба було припрошувати. Вертався він
додому з повним візком. На передку сидів дресирований собака, що вмів
правити кіньми і гавкав, коли вони дрімали або збивалися з дороги.
У селі хлопця вважали мертвим, а тому зустріли з великим подивом.
Собака розвантажив на майдані всі скарби, мельнув двічі хвостом на
прощання і, сівши на передок, зник у хмарі куряви. Мартіно пообдаровував
усіх - і друзів і ворогів - коштовними подарунками. Безліч разів він
розповідав про свої пригоди і завжди, як тільки кінчалася розповідь,
хтось із слухачів кидався додому по візок і коня та пускався в дорогу,
що нікуди не вела.
Однак іще того вечора поверталися вони один по одному похнюплені:
дорога для них обривалася в лісовій гущавині, далі її заступала щільна
стіна дерев і тернисті хащі. І не було видно ані хвіртки, ані замку, ані
вродливої синьйори. Отож, як бачите, часом буває, що скарби дістаються
лише тому, хто перший нову дорогу торує. А Мартіно Впертий був першим.