Володіння й впливи Чернігівського князівства до 12 століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо-Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство).
До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх присилали великі князі київські для збирання данин, судівництва й оборони краю від зовншігіх ворогів, в основному. кочовиків. У 1024—1036 роках. Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, якийперейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській галузі Рюриковичів.
Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду (1097) воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Попри це авторитет Чернігівського князівства був великий, і воно втримало титул великих князів.
Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Руси. Чернігівська династія володіла деякий час в 11 — 13 ст. Києвом. Це було за Великого князі Святослава Ярославича (1073 — 1076), його внуків Всеволода (1139 — 46) й Ігоря (1146 — 47) Ольговичів, Із'яслава Давидовича (1157 — 1161), Святослава Всеволодовича (1176 — 1194 з перервами), Всеволода Святославича (Чермного; 1206 — 12)), Михайла Всеволодовича (1238 — 46). При цьому вони (або їх родичі) зберігали безпосередню владу й над Ч.к.
Чернігівське князівство у XII столітті
У першій половині 12 ст. головна увага зовнішньої політики чернігівських князів була скерована на південий схід, у бік Дону й Нижнього Поволжя (колишня Хозарія), Кавказу й Тмуторокані. Це визначало й стосунки з половцями, що виступали або союзниками Ч.к. в їх зовнішній політиці та внутрішніх усобицях, або противниками в їх експансії на схід. Однією з останніх спроб чернігівських князів у цьому напрямку був невдалий похід Ігоря Святославича 1185 p., оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Це й дало можливість Візантії закріпити свій вплив на терені Тмутороканського князівства.
Коли послабли східні зв'язки Ч.к., політика чернігівських князів звернулася на північний захід у бік білоруських земель, де Ч.к. стало сюзереном полоцьких князів; натомість не вдалося їм закріпити свої позиції в Новгороді.
У першій половині 13 століття, в наслідок дальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало. У 1223 битві на Калці загинув чернігівський князь Мстислав Святославич.
18 жовтня 1239 Чернігів був захоплений монголами, а князь Мстислав Глібович урятувався лише втечею до Угорщини. Його наступник Михайло Всеволодович був убитий монголами під час відвідин Орди (леґенда зробила з нього мученика за віру). Чернігівське князівство, розділене на низку уділів, на довгий час потрапило у безпосередню залежність від Орди. Частина населення відійшла на північ, де постав новий центр — Брянськ. Останнім знаним чернінігвським князем з лінії Ольговичів був Леонтій (бл. 1300).
У 1355—1356 роках литовський князь Ольгерд Гедимінович приєднав землі Чернігівського князівства до Литви та на удільних столах посадив своїх синів, і Чернігівське князівство як цілість перестало існувати.